Щороку 22 вересня в Україні згадують людей, які в роки Другої світової війни обрали шлях збройного спротиву в тилу ворога. Ця дата закріплена на державному рівні як День партизанської слави. За нею стоять сотні тисяч доль, складні рішення і щоденна боротьба, яка тривала чотири роки. Нижче подано розгорнутий матеріал про те, як виникло свято, хто були ключові командири, які методи використовували партизани та чому пам’ять про них досі викликає інтерес.

Звідки взялася дата 22 вересня

Офіційно День партизанської слави в Україні встановлений указом Президента України № 1020/2001 від 30 жовтня 2001 року. Дату 22 вересня обрали не випадково. Саме цього дня 1941 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову про розгортання партизанського руху на окупованих територіях. Того ж дня почалося формування перших диверсійних груп і перекидання їх у тил німецьких військ. Таким чином, свято прив’язане до конкретної організаційної події, а не до перемоги чи завершення війни. У радянській історіографії цей момент подавали як початок масового опору, хоча насправді процес був складнішим. Документи свідчать, що вже влітку 1941 року, одразу після вторгнення, на місцях стихійно виникали підпільні групи, але вони не мали єдиного керівництва. Постанова 22 вересня мала на меті впорядкувати цей процес і забезпечити координацію дій через Український штаб партизанського руху, який створили пізніше. Сучасні дослідники звертають увагу, що дата є радше символічною, оскільки перші загони діяли до цього. Проте саме вона дає відлік системній роботі з підготовки кадрів, постачання зброї і зв’язку. У незалежній Україні свято зберегли, але наповнили його ширшим змістом: тепер це день пам’яті всіх, хто боровся з нацизмом у підпіллі, незалежно від політичної орієнтації. Такий підхід дозволяє уникнути однобокого трактування і віддати шану людському вибору, а не лише партійним структурам. Варто зазначити, що постанова 22 вересня 1941 року була спільною для ЦК КП(б)У та Раднаркому УРСР. Вона передбачала створення партизанських загонів у кожному районі, організацію диверсійних груп для підриву комунікацій, а також розгортання агентурної розвідки. До кінця 1941 року вдалося сформувати близько 800 загонів загальною чисельністю понад 28 тисяч осіб, хоча реальна боєздатність багатьох із них була низькою через брак зброї та вибухівки. Значна частина цих формувань діяла в лісових масивах Чернігівщини, Сумщини та північної Київщини. Водночас на півдні України, де лісів майже не було, партизанський рух розвивався значно повільніше, а підпільна робота в містах зосереджувалася на розвідці та саботажі. Такі регіональні відмінності часто забувають, коли говорять про “всеукраїнський розмах”. Насправді щільність партизанських дій залежала від ландшафту, близькості лінії фронту та ставлення місцевого населення. Наприклад, у степовій зоні більшого значення набули підпільні організації в Одесі, Миколаєві та Херсоні, які займалися збором інформації і допомагали радянським військовополоненим. Ці відмінності часто недооцінюють у популярних викладах, але вони пояснюють, чому на Херсонщині чи Миколаївщині партизанських загонів було значно менше, ніж на Поліссі. Також важливо враховувати, що на початковому етапі німецька окупаційна адміністрація намагалася загравати з селянством, обіцяючи роздачу землі, що тимчасово знижувало мотивацію до спротиву.

Партизанський рух до 1941 року та перші загони

Досвід партизанської боротьби на українських землях сягає ще часів Громадянської війни 1918-1922 років, коли діяли численні повстанські загони. Однак у 1930-ті роки радянська військова доктрина відкидала ідею оборонної війни на своїй території, тому підготовку до можливого партизанського спротиву згорнули. Більшість досвідчених командирів, які могли очолити підпілля, були репресовані або переведені на інші посади. Коли 22 червня 1941 року почалася німецько-радянська війна, виявилося, що жодної розгалуженої мережі підпільних організацій на випадок окупації не існувало. Перші місяці війни показали катастрофічну неготовність до такого сценарію. Втім, уже в липні-серпні 1941 року на окупованих територіях почали стихійно виникати невеликі групи з червоноармійців, які потрапили в оточення, місцевих комуністів і комсомольців. Вони ховалися в лісах, на болотах, у покинутих хуторах і вчиняли окремі диверсії: різали телефонні дроти, підпалювали склади, нападали на поодинокі німецькі машини. Це ще не був масовий рух, але такі дії створювали психологічний тиск на окупантів. Найвідоміший приклад перших днів – загін під командуванням Сидора Ковпака в Путивльському районі Сумщини, який сформувався з місцевих активістів і оточенців восени 1941 року. Паралельно в Чернігівській області почав діяти загін Олексія Федорова, який згодом переріс у велике з’єднання. У південних областях, зокрема в Одесі, активно працювали підпільники, які організували серію вибухів у міських комунікаціях. Важливо розуміти, що масштаб перших загонів був невеликим: зазвичай 20-50 бійців, озброєних гвинтівками, мисливськими рушницями і саморобними гранатами. Не вистачало рацій, боєприпасів, медикаментів. Узимку 1941-1942 років багато загонів загинули або розпалися через холод, голод і каральні операції. Проте саме ці перші групи стали ядром майбутніх великих з’єднань. У великих містах підпільні організації створювали ще до приходу німців. У Києві, Харкові, Дніпропетровську заздалегідь залишали людей, які мали завдання збирати інформацію, влаштовувати саботаж на підприємствах і підтримувати зв’язок із радянським командуванням. Однак через швидке просування німецьких військ більшість таких груп втратила зв’язок із центром і діяла на власний розсуд. Класичний приклад – київське підпілля, яке зазнало важких втрат уже восени 1941 року після серії провалів. Подібні провали були і в Харкові, де підпільну мережу практично знищили взимку 1941-1942 років. Лише навесні 1942 року вдалося налагодити більш-менш стабільний зв’язок між окремими групами і створити єдиний координаційний центр.

Командири і відомі з’єднання

Найбільш відомі партизанські командири в Україні – це Сидір Ковпак, Олексій Федоров, Олександр Сабуров, Микола Попудренко та Дмитро Медведєв. Кожен із них очолював з’єднання, яке налічувало від кількох сотень до кількох тисяч бійців і виконувало стратегічні завдання в тилу німецьких військ. Сидір Ковпак, уродженець Полтавщини, став символом партизанського руху завдяки своєму Карпатському рейду 1943 року, під час якого його з’єднання пройшло понад 10 тисяч кілометрів від Путивля до Карпат, знищуючи комунікації та гарнізони. Олексій Федоров керував Чернігівсько-Волинським з’єднанням, яке спеціалізувалося на залізничних диверсіях. Саме під його командуванням у районі Ковельського залізничного вузла в 1943 році було проведено операцію з масового підриву ешелонів, що паралізувала рух на кілька тижнів. Олександр Сабуров очолював з’єднання, яке діяло на Житомирщині та в північних районах України, а згодом брало участь у рейдах до Словаччини. Микола Попудренко загинув у бою в 1943 році, але його загін на Чернігівщині був одним із найбільш боєздатних. Дмитро Медведєв, хоч і діяв переважно на території Росії та Західної України, відомий своїм загоном “Переможці”, який виконував розвідувальні завдання, зокрема в районі Рівного. Усі ці командири мали різний бойовий досвід, але їх об’єднувала здатність організовувати людей у складних умовах. Варто зауважити, що партизанські з’єднання часто діяли автономно, оскільки зв’язок із Великою землею був нестабільним. Це вимагало від командирів самостійних рішень і вміння орієнтуватися в місцевій політичній ситуації. Наприклад, на Волині та Поліссі партизани стикалися з конкуренцією з боку українських повстанських формувань, що іноді призводило до збройних сутичок, але були й випадки нетривких тактичних угод. Такі нюанси рідко висвітлюються в офіційних біографіях, але вони важливі для розуміння того, що партизанський рух не був однорідним.

Основні дані про трьох найвідоміших партизанських командирів України наведено в таблиці нижче.

Командир	З’єднання та регіон дій	Відомі операції	Нагороди
Сидір Ковпак	Сумське партизанське з’єднання, рейди на Правобережжі та в Карпатах	Карпатський рейд 1943 року, розгром гарнізонів у Путивлі, Брянській області	Двічі Герой Радянського Союзу, орден Леніна, орден Червоного Прапора
Олексій Федоров	Чернігівсько-Волинське партизанське з’єднання	Ковельський залізничний вузол, серія диверсій на залізницях Волині	Двічі Герой Радянського Союзу, орден Леніна, орден Вітчизняної війни 1-го ступеня
Олександр Сабуров	З’єднання партизанських загонів Житомирської області	Рейди на Правобережжі, взаємодія з іншими з’єднаннями в Поліській області	Герой Радянського Союзу, орден Леніна, орден Червоного Прапора

Що гріха таїти, біографії цих командирів часто подавалися в радянські часи як історії без жодної плями, хоча реальність була складнішою. Попри це, їхній внесок у перемогу над нацизмом не викликає сумніву.

Побут і тактика партизанських загонів

Партизанський побут був надзвичайно важким і вимагав від людей постійної готовності до зміни місця дислокації. Загони базувалися переважно в лісових масивах, де облаштовували землянки, маскували склади зі зброєю та продуктами, створювали санітарні пункти. Харчування залежало від пори року і допомоги місцевого населення. Улітку партизани збирали ягоди, гриби, ловили рибу, восени – овочі з городів, залишених селянами. Узимку ситуація ставала критичною: багато загонів голодували, що призводило до хвороб і смертності. Медичне обслуговування було примітивним: ліків не вистачало, операції проводили без наркозу, поранених часто залишали в надійних сім’ях на лікування. Зв’язок із центром підтримували через рації, але їх було обмаль, тому основна частина загонів діяла без координації згори. Тактика партизанської боротьби включала кілька основних форм, які можна перелічити:

• засідки на шосейних дорогах і знищення окремих транспортних колон;
• диверсії на залізницях, зокрема підриви рейок, мостів, стрілочних переводів;
• напади на невеликі гарнізони, комендатури, склади пального та боєприпасів;
• розвідка і передача даних про пересування німецьких військ;
• психологічний тиск через поширення листівок і чуток серед населення.

Окремо варто зупинитися на так званій “рейковій війні”, яка набула масовості з літа 1943 року. Під час цієї кампанії партизанські загони одночасно підривали залізничні колії, щоб зірвати постачання німецьких військ напередодні Курської битви. Лише в ніч проти 3 серпня 1943 року на території України було підірвано понад 42 тисячі рейок, що паралізувало рух на багатьох дільницях. Взаємодія з місцевим населенням була ключовим чинником успіху, але водночас і джерелом ризику. Окупаційна влада проводила жорстокі каральні акції проти сіл, які підозрювали в допомозі партизанам. Спалення хуторів, розстріли заручників, депортації – такою була розплата за підтримку руху опору. Тому партизанські командири намагалися діяти так, щоб мінімізувати загрозу для цивільних, але це не завжди вдавалося. Відсутність нормального одягу, взуття, засобів гігієни створювала додаткові труднощі. Взимку бійці ходили у валянках або постолах, перешивали німецькі шинелі, використовували трофейну зброю. Попри це, моральний дух у багатьох загонах залишався високим завдяки відчуттю спільної мети і взаємній підтримці. До речі, значна частина партизанів були місцевими жителями, які знали місцевість, мову і звичаї, що давало перевагу в розвідці та маскуванні.

Втрати і визнання подвигу

Точні втрати серед партизанів України досі не встановлені через відсутність єдиного обліку. Різні джерела називають цифри від 60 до 80 тисяч загиблих із приблизно 200-300 тисяч учасників руху. Ці розбіжності пояснюються тим, що багато загонів діяли автономно, гинули в повному складі, і їхні імена залишилися невідомими. Крім того, частина людей вступала до партизанських загонів епізодично, допомагала продовольством чи розвідданими, але офіційно не зараховувалася до бойового складу. Після війни радянська влада намагалася систематизувати інформацію, але багато архівів було втрачено або засекречено, тому остаточну картину відновити складно. Визнання подвигу на державному рівні відбувалося поступово. Понад 200 тисяч партизанів і підпільників України отримали ордени та медалі, близько 100 осіб стали Героями Радянського Союзу, а Сидір Ковпак і Олексій Федоров – двічі Героями. У повоєнні роки було створено музеї, меморіальні комплекси, названо вулиці та школи на честь командирів. Проте офіційна історіографія часто випускала з уваги неоднозначні моменти: конфлікти з місцевим населенням, репресії проти тих, кого підозрювали в колаборації, взаємодію з іншими збройними формуваннями. У незалежній Україні почали відкривати раніше закриті архіви, і тепер дослідники можуть аналізувати партизанський рух без ідеологічних нашарувань. Це призвело до дискусій: одні бачать у партизанах визволителів, інші вказують на жорстокість і примусову мобілізацію. Істина, як завжди, лежить посередині. Важливо не забувати, що партизанська війна – це насамперед людська трагедія, в якій були і героїзм, і помилки, і зради. Один із таких фактів, який часто наводять дослідники, стосується масштабу диверсійної діяльності.

За підрахунками Українського штабу партизанського руху, лише за 1943 рік партизани України підірвали понад 4 800 ешелонів, знищили близько 1 500 паровозів і вивели з ладу понад 1 000 залізничних мостів, що суттєво уповільнило перекидання німецьких резервів на фронт.

Ці цифри, хоч і можуть бути дещо завищеними через особливості радянської звітності, все ж відображають загальний масштаб роботи, яку виконували партизани в умовах постійного ризику. Сьогодні пам’ять про партизанів зберігається не лише в офіційних заходах, а й у родинних історіях, щоденниках, фотографіях, які передаються з покоління в покоління.

Як сьогодні вшановують пам’ять

Щороку 22 вересня в різних містах України відбуваються офіційні заходи з нагоди Дня партизанської слави. Представники влади покладають квіти до пам’ятників, у школах проводять уроки пам’яті, музеї організовують виставки документів і особистих речей партизанів. Найбільш відомі меморіальні об’єкти знаходяться в Путивлі, де діє Музей партизанської слави і встановлено пам’ятник Сидору Ковпаку, у Києві в парку Партизанської слави, у Чернігові біля братської могили партизанів, а також у багатьох селах, де базувалися загони. У Національному музеї історії України у Другій світовій війні зберігаються унікальні експонати: партизанські друкарські машинки, зброя, нагороди, щоденники. Окрім державних установ, пам’ять підтримують громадські організації та пошукові загони, які досі знаходять непоховані останки бійців і встановлюють їхні імена. Варто наголосити, що з 2015 року в Україні триває процес декомунізації, який торкнувся і постатей партизанських командирів. Деякі пам’ятники демонтували або перенесли, назви вулиць змінили. Це викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. Однак більшість дослідників сходяться на тому, що історію не варто переписувати, але потрібно подавати її повно, без замовчувань. Саме тому сучасні виставки часто розповідають не лише про подвиги, а й про складні моральні вибори, перед якими опинялися люди в окупації. Такий підхід дозволяє уникнути спрощень і дає можливість кожному сформувати власне ставлення. Наприклад, у Путивлі щороку проводять реконструкції партизанських боїв, на які приїжджають історики з різних країн. Це не просто видовище, а спроба відтворити умови, в яких діяли загони. Крім того, велику роль відіграють мемуари ветеранів, які публікують у місцевих виданнях. До сьогодні живі кілька учасників тих подій, хоча їх стає дедалі менше. Їхні свідчення – це жива нитка, яка пов’язує покоління. Останнім часом з’явилися електронні бази даних, де можна знайти інформацію про конкретних партизанів за прізвищем. Це полегшує пошук для нащадків, які хочуть дізнатися більше про долю своїх родичів. До того ж, у багатьох родинах досі зберігаються листи з фронту, фотографії та нагороди, які стають основою для шкільних дослідницьких проєктів. Це дозволяє молоді не абстрактно уявляти собі історію, а бачити конкретні обличчя і долі.

Таким чином, День партизанської слави 22 вересня – це нагадування про те, що війна тривала не лише на фронтових позиціях. Партизанський рух в Україні був складним явищем, у якому переплелися героїзм і трагедія, організованість і хаос, співпраця і конфлікти. Розуміння цієї багатовимірності дозволяє віддати належне всім, хто боровся з нацизмом у тилу, не вдаючись до крайнощів ідеалізації чи заперечення. Поки зберігаються музеї, документи і родинні спогади, пам’ять про цих людей залишається живою. Вона потрібна не для політичних маніпуляцій, а для того, щоб наступні покоління розуміли, якою ціною дається свобода і чому важливо цінувати мирне життя.